Старі Гори — це кістки світу, сиві й мовчазні, що стоять на межі небес і землі з часів, коли боги ще ходили між смертними. Їхні вершини вкриті снігом, що не тане навіть улітку, а хмари часто зависають над ними, мов покров траурної богині. Стежки тут — вузькі, зрадливі, прорізані вітрами й часом. Лише найсміливіші або найдурніші наважуються ступити на них без провідника. Гори не прощають — вони ховають під снігом і лавинами цілі загони, а ті, хто зник, іноді шепочуть у снах мандрівників. Кажуть, у найвищому кряжі, званому Зуби Дракона, спить останній з прадавніх вогнедишних — Караш-Туґ, дракон із чорного каменю й полум’я. Він не прокидався вже сотні років, але його дихання досі підіймає пару з тріщин у скелях. У затінених ущелинах ховаються Кам’яні Монастирі, де живуть монахи Гірської Тиші — обітниці мовчання, сталі й спокою. Вони володіють таємними бойовими мистецтвами та знанням древніх рун, що можуть зупинити магію чи навіть смерть. Також у горах є забуте місто Ґраніл’Кан — вирізане просто в скелі, покинуте тисячу років тому після прокляття. В його залах досі чути звуки кроків, хоча там нікого нема. Скарби, лишені в його підземеллях, приваблюють шукачів пригод... і хижаків з інших світів.
В одному з найглухіших кутків хребта, де навіть кози не ходять, лежить Долина Мовчазного Крика. Тут немає звуків — вітер не свистить, птахи не співають, навіть кроки не лунають. Колись, за легендами, тут розірвали присягу між людьми й духами гір, і ті відібрали в цьому місці саму суть звуку. Вночі можна побачити силуети — прозорі постаті, що блукають долиною, безголосо кричачи. На північному схилі, серед льодовиків, знаходиться Великий Кам’яний Ланцюг — гігантські ланки, кожна з яких більша за будинок, вмуровані в гору. Вони ведуть до провалля, званого Безодня Трьох Очей, де, за давніми повір’ями, було скуто древнє зло, відоме як Хан-Драґ’Ат — першодемон, котрий пробував поглинути саму суть життя. Монахи досі раз на рік здійснюють паломництво, аби перевірити, чи ланцюги не послабли. Десь серед нижніх схилів зберіглась Гірська Ковальня Пісні — місце, де гноми, що зникли без сліду, кували зброю, на якій були записані цілі пісні. Коли така зброя розтинає повітря — чути пісню, що вселяє страх або надію. Нині ж ковальня тиха, її жар давно згас, але дехто вірить: якщо принести туди "іскру душі", полум’я прокинеться знову.
У самій глибині, куди не веде жодна стежка, прихована Печера Семисердих. Вона названа так не через форму, а через істот, що її стерегли — сім безіменних воїнів, чий гнів був ув’язнений у кам’яних тілах. Їхні серця — кристали бурштинового полум’я, і кажуть, якщо зламати хоча б одне — гора прокинеться й зійде зі свого місця. Є й Перевал Забутих Прапорів — там вітри тріпочуть поодинокими лахмами древніх знамен, забутих імперій і загиблих князівств. На скелях — вирізані імена героїв, що полягли тут у битві проти самої зими. Ніхто вже не знає, проти кого була війна… лише те, що духи воїнів досі стоять на варті, мов примарна варта. На південному боці гір, де сонце рідко торкає схили, лежить Монастир Ходячої Тіні. Той, хто туди потрапить, проходить ритуал відсікання своєї Тіні — буквально. Кажуть, без неї людина стає вільною від страху, але втрачає щось більше… людське. Тіні, які залишаються, там не гинуть — вони блукають серед снігу, шепочучи імена тих, кого забрали. Старі Гори — це не просто земля. Це жива книга, що пишеться кров’ю, вітром і мовчанням. Тут кожен скельний виступ — сторінка, кожна печера — таємниця, кожна смерть — продовження легенди.